Прилуки, путеводитель по городу

«А на весну посадив мене отець у Переяславі, попереду братів-князів, і ходили ми за річку Супій. І коли ми їхали до Прилука-города, то стріли нас зненацька половецькі князі, вісім тисяч воїв...» Це перша згадка про Прилуки. Йдеться про 1085 рік у «Поученні» Володимира Мономаха своїм дітям. Зустрівшись із ординцями в полі, князь Володимир Мономах уникнув сутички з ними і, зайшовши під мури Прилуцької фортеці, поповнив свою дружину прилучанами, напав на них, і побив «дев'ятсот половців і двох князів їхніх» під Білою Вежею.

Нині у місті зведено пам'ятник князю Володимиру Мономаху. Потім за доби Київської Русі Прилуки-город згадується у літописах у 1092, 1138 та 1239 роках. Востаннє, коли було знищено татаро-монгольським військом. Загалом, воно було спалене і половцями, і чернігівськими князями, і кримськими ордами, і військом московського царя Бориса Годунова. Та знову на місці згарища виростала нова фортеця.

У 1648 році прилуцьке козацтво було об'єднане у козацький полк, який вписав чимало славних сторінок в історію Визвольної війни українського народу проти своїх гнобителів. Саме козаки з Прилук прикривали відхід війська Богдана Хмельницького на полі під Берестечком і полягли смертю хоробрих. У 1654 році антіохійський мандрівник Павло Алепський, описуючи Прилуцьку фортецю, зазначав, що на її території розташовані два храми - Преображенський і Різдва Богородиці, обидва дерев'яні, під солом'яними стріхами.

Найстарішою ж нині мурованою спорудою Прилук є козацька кам'яниця, яку ще називають полковою скарбницею або галаганівським арсеналом. У 1716 році, збудувавши будинок на території фортеці, прилуцький полковник Гнат Галаган спорудив неподалік і невеличку кам'яницю, де зберігалися полковий скарб, клейноди та зброя. Водночас коштом Гната Галагана у 1705-1720 роках на місці Преображенської церкви, яка на той час «прийшла у негодность», зведено мурований храм - Спасо-Преображенський собор. У його основу будівничі поклали кращі тогочасні традиції вітчизняної архітектури, яку ми зазвичай називаємо українським бароко. Храм багато в чому схожий на збудований кількома десятиліттями раніше Троїцький собор Густинського монастиря, що неподалік Прилук.

Одночасно поруч із собором було зведено дзвіницю з прибудованою до неї невеличкою церквою на честь Святого Миколая Чудотворця. Дзвіниця була і в'їзною брамою східної вежі фортеці. Згодом на дзвіниці були встановлені з усіх чотирьох сторін годинники. А ще дзвіниця мала сім дзвонів, найбільший з яких важив майже дві тонни. На жаль, за вказівкою більшовиків дзвони зняли і відправили на переплавку у 1930 році. Спасо-Преображенський собор двічі горів - у 1781 році, коли ще був вкритий очеретом, і у 1834 році, після чого було дещо змінено куполи, що додавало будівлі індивідуальності. Тривалий час при соборі діяли парафіяльна школа та шпиталь. Проте наприкінці XIX століття, коли неподалік збудували Стрітенську церкву, парафіяни перейшли до неї, і собор став другорядним храмом.

Сучасник зазначав: «Собор потребує значного ремонту, дощові калюжі стоять навіть у вівтарі...» Правилося у ньому лише у вихідні та ще проводилися ранкові літургії. Як зазначав знавець церковної старовини Прилуччини Микола Куриленко, собор закрили у 1930 році, згодом після війни у ньому влаштували склад. А у сусідній Миколаївській церкві-дзвіниці продавали гас, зрештою дзвіницю хотіли зовсім знести, щоб не псувала обшарпаним виглядом центр міста. Потім багато років собор намагалися реставрувати, старі риштування заміняли новими, але справу так і не було доведено до кінця.

Друге народження Спасо-Преображенського собору сталося на Вербну неділю 1990 року - тут вперше за шість десятиліть відновилося богослужіння, а храм почав оновлюватися. Іванівською церквою прилучани зазвичай називають цекву Різдва Святого Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, споруджену у 1865 році на місці старого храму. Упродовж десятиліть священики Іванівської церкви були досить колоритними постатями. Тут, зокрема, служила династія Гришпановських - Трохим, Павло та Леонід, а також Леонід Ординський. Із 1809 по 1820 роки - Ілля Гаврилович Бодянський, який доводився родичем професору Московського університету, видатному вченому і письменнику Осипу Бодянському, двісті років із дня народження якого нині відзначається. Це про отця Іллю залишив спогади Тарас Шевченко у повісті «Музикант»: «Якщо ви, ласкавий читальнику, любите рідну старовину, то раджу вам, коли проїжджатимете через місто Прилуки, спинитися на добу у цьому місті... і, по-перше, познайомитися з отцем протоієреєм Ілією Водянським...» Щоправда, коли Тарас Шевченко приїздив до Прилук, а це було 1845 року, отець Ілія вже служив у соборі Різдва Богородиці. На зламі XIX і XX століть в Іванівській церкві служив аж 54 роки Петро Базилевський, його й поховали на церковному цвинтарі. А ще у 1915 році міська дума встановила стипендію його імені для учнів народного училища на Кустівцях.

У Прилуках є також пам'ятки церковної архітектури XIX століття - уже згадані тут собори Різдва Богородиці та Стрітенський, а також. Трьохсвятительська, Пантелеймонівська і Миколаївська церкви. Із цивільних споруд кінця XIX - початку XX століття збереглися театр Бродського - нині міський будинок культури, будинок купця Золотарьова -нині міська рада, будинок купця Косинського, в якому згодом розташувався Російсько-Азійський банк, а нині ресторан «Удай» та магазини.

Назва Прилуки походить від слова «лука» - заплава або вигин річки, а відтак поселення при луці чи біля луків над річкою Удай. Як і кожне місто цієї пори, воно мало герб, наданий князями Вишневецькими наприкінці XVI століття: на щиті блакитного кольору зображена голова золотого бика, простромлена кривою козацькою шаблею, що символізувало багатство міста.

Прилуцький музей - найстаріший в області. Його створено у 1894 році. У його стінах зібрані історичні й мистецькі пам'ятники, які розповідають про історію приудайської землі. На початку 1927 року його завідуючим призначили Василя Маслова - у майбутньому професора, члена Всеукраїнської академії наук. У 20-ті роки ним було видано «Бюлетень Прилуцького окружного музею», підготовлено до друку «Географічний словник Прилуччини». Із 1992 року музей продовжує традиції Маслова - видає щомісячно газету «Скарбниця», музей також першим на Україні випустив Книгу Пам'яті воїнів-прилучан, які загинули у Великій Вітчизняній війні, щороку видає «Календар знаменних та пам'ятних дат Прилуччини».

В усі часи Прилуки славилися воїнами і поетами, будівничими і артистами, майстрами і хліборобами. Є згадка, що ще у 1633 році у місті з'явилися кравецький, шевський, пушкарський та ковальський цехи. Тут народилися Павло Білецький-Носенко - талановитий педагог, письменник, філолог, етнограф, фольклорист, художник, автор одного з найперших українських словників, повістей, романів, поем, байок, наукових досліджень і розвідок; святитель Іосаф Білгородський (Яким Горленко), письменник-мемуарист Яків Маркевич, герой Великої Вітчизняної війни Олег Кошовий, поетеса Любов Забашта. В останні роки у Прилуках поставлені пам'ятники народному артистові України Миколі Яковченку, який народився у місті, та Тарасові Шевченку - як художнику, який не раз бував у Прилуках.